У цім році, що настав,
Почнемо ми, браття,
Повісті оті старі
Про пригодницькі шляхи
Ігоря в поході.
А почати пісню цю
Мусимо ми вчасно
Не за вигадками Бояна,
А за спогадами сучасними.
Почнемо ми повість цю
В році 1190 тім,
Бо ще часто на Русі
Згадують ту битву,
А в соборах та церквах
Справляють молитву
Не за вигадками співця,
Бо то неправдиво.
Той Боян-співець, якщо
Щось співав, то стрибав
По тих струнах дзвінких
Пальцями тонкими,
Сірим вовком по землі
Стрімголов він слався,
Попід хмарами орлом
Сизим розкидався.
Та згадавши скоромовно
Про часи усобиць,
Він все далі розливався
Та все далі линув.
Пускав 10 соколів своїх
В лебедину зграю;
Зграя зразу ж та співала
Славу Ярославу,
Що зарізав у двобої
Редедю косозького,
Та хрещенику Ярослава –
Роману співали.
Тож Боян, брати, пускав
Соколів не тих він,
Що в небі шугають
Та птахів ганяють, –
Тож він спритні худі
Пальці свої розкладав
По струнах,
А ті струни вже самі
Тим князям співали.
Від того старого ми
Зачнемо Володимира,
А продовжимо повість цю
До нашого Ігоря,
Що свій розум втяготив
Тягарем тим хворим,
Серце своє нагострив
Доблестю до бою;
Ратним духом бойовим
Увесь переповнився,
Що полки повів свої
У половецькії степи
За край Руської землі,
Де живуть кочовики.
Як поглянув Ігор-князь
На сонце ясненьке,
Що зависло над обрієм
Місяцем тоненьким,
То угледів небо він
В темряві, у зорях,
А дружинників своїх
В розпачі та в горі.
І сказав Ігор-князь
Слово русичам:
«Ви дружина моя
Та брати ви мої!
Потрапляти в полон –
То не хитреє,
А рубатись на смерть –
То почєсніше.
Так сідлаймо ж, брати,
Швидконогих коней,
Хай вони нас несуть
В придонецькі степи,
А там синій Дінець
За Шелом’янем».
Захворів князів ум
Тим походом у степ,
Не зважав на
Провіщання сонячне:
«З вами, русичі, спис
Я зламав би в степу,
Де шумлять ковили,
Я шоломом води
Зачерпнув би з Дінця,
А то й з вами б зложив
Буйну голову».
Ти Боян-соловей
Стародавніх часів!
Як би ти цей похід
Розповів у піснях,
То по віттях
Стрибав би зігнутим,
Попід хмарами б ти
Сизим орлом шугав,
Та співав би про те,
Що відбулось в наш час,
По стежках та по горах
Торяні блукаючи?
Ти співав би
Про Ігоря-блукалу так:
«То не буря несе соколят
У поля, гурти галок не
Степом несе до Дінця».
А то й так би співав
Наш Бояне-блукач:
«Іржуть коні за Сулою, за
Рікою, дзвони дзвонять
У Києві славу,
Стяги лопочуть,
Сурми сурмлять
В Путивлі
Та в Сіверському-Новгороді».
Ігор брата жде свого -
Князя Всеволода,
А зустрілися та й домовилися.
Промовляв же йому
Сильний Всеволод,
Промовляв же йому Святославович:
«Ти єдиний мій брат –
Любий Ігоре мій –
Ми ж з тобою оті
Дві скибиночки
З коровайчика Святославичів.
Так сідлай, брате мій,
Своїх коней мерщій,
Бо мої, щоб скакати у степ,
Вже осідлані,
Та під Курськом походу чекають;
А куряни мої,
Що з дружини бійці,
Повивались під сурмами змалечку,
Під шоломами колисалися,
З вістря списа вони молочко попили,
А степові шляхи
Їм знайомі усі,
І яруги круті
Та стежинки вузькі;
Сагайдаки у них
Завжди з стрілами,
Луки начебто струни натягнуті,
А шаблі у ножнах
Гостро точені.
Мов голодні вовки,
Линуть степом вони –
Князю слави шукають
Та здобичі».
Тоді Ігор, наш князь,
Став в злате стремено
Та й поїхав по чистому полю.
Сонця тьма закривала стежки,
Незнайомі путі,
Ніч погрозливо все
Навкруги накрила;
Розбудила птахів,
Сполошила звірів,
Сіромахи по балках завили;
Сивий сич на сосні
Віщував навесні:
«Не ходи, князь, на Волгу далеку
Й Помор’я,
Не скакай по Сулі,
Не тривож ти Сурож, Корсунь,
Та ідола в Тмутаракані».
Зарипіли вози
У степу поночі,
Мов тих лебедів
Зграя весільна –
То біжать до Дінця
Навпростець, навмання
Половецькі полохливі стани.
А в дібровах птахи –
До біди, до біди,
А в яругах вовки
Виють натужно…
Ігор військо веде
До Дінця, до Дінця;
Брешуть лиси з ярків
На човнисті щити.
Шелестить ковила,
Устилає імла…
О, за довгим горбом
Вже ти Руська земля –
За Шелом’янем!
Ніч повільно відступає,
Зірка вранішня встає,
День новий тим сповіщає,
А туман пливе, пливе,
Мов холодним покривалом,
Вкрив ярки та балки;
Солов’їний свист заснув,
Загалділи галки.
Рівне поле вздовж ріки –
Вже там Ігоря полки;
Довгими щитами
Обступили щільно вряд
Та й битви чекали.
Так було в п’ятницю там:
По болотах, вздовж ярків
Гарсала дружина,
Мов ті стріли понеслись
Розгонять кочовиків –
Князю добувати славу,
А собі забаву.
Здобич для жінок своїх.
Брали у полон дівчат,
Загорнувши в килими,
Оксамити, ковдри їх,
Золотом розшиті,
Кожухами ж та свитками
Своїми топтали –
На болотах та річечках,
Де коні вгрузали.
Стяг багряний та корогву,
Бунчука на списі –
Здобули своєму князю,
Ще й стремена срібні.
Перемога! Слава! Слава!
Хоробрій дружині,
Святославовичу ж теж
Хороброму слава!
Дріма в полі на роздоллі
Хоробра дружина –
Зграя Ольговичів
Здалека забігла –
Тим соколам, тим кречетам
Та воронам чорним
Народилась та дружина,
На кривду з’явилась…
Скаче половецький Гзак –
До Дінця слід топче,
А за ним, мов сірий вовк,
Хан Кончак тупоче.
Другий ранок -
Інші зорі світло зустрічають;
Кров червона в їхнім сяйві
Ранок сповіщає.
Чорні хмари повзуть небом
У різнії боки,
Сині блискавки стріляють –
В озерах палають;
Їх чотири в степу сивім,
Солоних, як море.
Грім гримить,
І хмари сунуть:
Бути грозі над полем.
З Дінця летітимуть
Швидкі стріли,
Тріщатимуть довгі списи,
Гострі шаблі кресатимуть
Залізні шоломи.
А ти Русь! В імлі зникла
За тою горою!
Вітри віють понад лугом,
Полки Ігоря стоять,
А від озера, мов хмари,
Стріли ворога летять;
Земля стогне,
Збаламучена вода в річках,
Голоси гудуть у полі,
Перегукуються –
То половці від озера
Та від Дінця насуваються;
Вражі діти обступили
Полки руські округи –
На тім полі біля річки
В луці їх закрили,
А русичі хоробрії заслонилися
Щитами-човнами –
Захистилися від ворога,
Стали над водами.
Ти хоробрий Всеволоде!
Стоїш ти на лузі
Та кидаєш стріли хвацько,
А там, де дружина,
Мечі ковані гримлять
По чужих шоломах.
Ти поскачеш,
А де ти – бій кипить жорстокий,
Свистять шаблі,
Та й летять голови поганих.
Скачеш далі,
І шолом твій золотий
Серед пилу, лісу шабель,
Мов сонце, палає.
Ти хоробрий Всеволоде,
Осудив ти брата,
Той похід його невчасний.
У бою посеред поля,
У степу чужому
З братом Ігорем забули,
Про все, що є вдома,
І про смерть ви з ним забули,
Та й про той Чернігів,
І про батька, і про місто
З золотим престолом.
Князь хоробрий Всеволоде,
Глібовну забув ти –
Свою милу жінку – ладу,
Порадницю й друга.
Були січі на Торяні
В часи Ярослава,
Міжусобицькі походи
Їх діда Олега,
Що ховав поза мечами
Змови, кривду, війни,
А по землях руських сіяв
Нещастя та стріли.
Як вступав Олег в стремена
У Тмутаракані,
То дзвін той далекий чує
Ярослав великий.
В Чернігові ж Володимир,
Почувши ті дзвони,
Озираючись, як завжди,
Зачиняв ворота.
Похвальби Бориса-князя
Привели до битви –
Він на Каніні міленькій
Свою голову зложив –
За Олега хороброго
На лугу, на узбережжі
Всю дружину положив.
З тої січі Святополк
Вивіз батька вбитого;
Два угорські іноходці,
А між ними тіло,
По дорогах лісових його
Колихали
До Києва, до Софії -
Там і поховали.
З Гориславичем Олегом
Даждьбога онуки
Воювали між собою,
Гинули на січах.
То мирились, то знов бились;
Свої міста обносили
Мурами міцними,
А сварки поміж князів
Точились, точились.
Хлібороби на Русі
Рідко попадались,
А ворони трупи дерти
Частенько злітались;
Щоночі галки галділи,
Збирались в дорогу,
В ті місця, де смітища
У полі смерділи.
То було в пройдешні війни
В минулі походи,
А от битви ж отакої
Не чувано ні тепер, ні тоді.
Зранку, з досвіта, до ночі,
З ночі знов до ранку
Шаблі крешуть,
Летять стріли –
Бій кипить у полі.
Чорна земля половецька
Кров’ю тут полита,
Під копитами кістками
Білими вся вкрита.
І гриміла битва та
Не на руськім полі,
А в степу половецькім –
Ковильнім роздоллі…
Зашуміло, задзвеніло
В темряві до ранку,
Ще до утрішніх зірок,
Сірого світанку:
То князь Ігор завертає
Полки, що тікали –
Тих, що Всеволода-князя
У біді кидали.
Бились день,
І другий бились –
На третій опівдень
Впали Ігореві стяги
В пилу поодинці.
Розлучили друзів там,
Братів розлучили
На березі на сирому
Річечки Каяли.
Не достало всім вина
З крові їм напитись:
Той в полоні,
Той загинув,
А тих що тікали,
Порубали вражі шаблі,
В озері втопили.
Завершився пир кривавий
У чужому полі.
Потолочена трава,
Де бились з ордою,
Списи, стріли, сагайдаки
Розкидані долі...
Невеселий час настав
На Каялі, друзі:
Сю ніч степ загибель слав
Даждьбожим онукам,
Арканами їх збирав
В гурти до полону –
На торянській тій землі
Окружив рікою,
Захлинув їх у пітьмі
Рапною водою -
За Дінцем на озері
На чужому полі.
Пройшли часи полохливі,
Життя пролетіло,
Коли князі сварилися,
Людей колотили;
Як упершись в борозні,
Казав там брат брату:
«Це моє і там моє,
І там не чіпай ти».
Сварилися. Радилися
Князі між собою;
Про щось мале балакали
Багато й поволі,
Та крамоли, чвари, зради
Знов звали до бою.
А вороги в ті часи
Зовсім не дрімали –
Переможно з усіх боків
На Русь завітали.
Прилетів здалеку сокіл на озеро,
Щоб птахів там бити,
Та той Ігорів похід
Вже не воскресити.
Жаль та помста закричали
Про похід невдалий,
Розлилась печаль там гірко
Та заголосила –
Тож людей, а не снопи
Конопель високих,
Закидали в м’яльні ложа
І там молотили.
На Русі жінки ридали,
Гірко причитали:
«Як би нам чоловіків
Угледіть живими,
Хоч би в думках,
Хоч би в мріях
Побачитись з ними.
Нащо нам те срібло, злато,
Нащо оксамити?».
Застогнав по братах Київ,
Про біди Чернігова,
Заскорбіла земля Руська
Та й засумувала,
Бо синів своїх хоробрих
В степу поховала».
А князівство продовжувало
Виношувати змови,
Один одного лякати,
Кривди спричиняти».
А тим часом по Русі
Половці гасали
Та від двору по полотну
Біленькому брали».
Святославичі хоробрі –
Всеволод та Ігор!
За своє життя доволі
Чвар ви розбудили;
А великий Святослав
Київський з престолу
Погрозами розганяв
Змови та крамолу;
В половецькії степи
Слав полки великі;
Притоптав долини, балки,
Степові могили;
Скаламутив він озера,
Річечки та ріки.
По Торяні, по озерах,
Мов той смерч,
Кружляв він,
Та полон великий брав -
Ханів та ординців.
Був між ними і Кобяк
Та його дружинці.
В Києві його тримав
Святослав у стольнім –
В своїй гридниці холодній –
У новопрестольній.
Тому німці та волохи,
Греки та морави
З усіх боків виспівують
Славу Святославу;
Князя ж Ігоря усі
Вони разом судять –
Того князя, що втопив
Чвань свою в Каялі, -
На дні її поховав,
Де вона й не випливла,
На дні річки половецькій,
Що його наситила.
З сідла золотого
В шкіряне він пересів
Ординця простого,
Бо ж в полон тоді взяли
Князя молодого.
По містах руських князів
Половці забрали,
По оселях та по вежах
Їх порозбирали.
Поле битви опустіло,
Трава пилом вкрилась –
У Торяні на Каялі
Втіха завершилась.
А у Києві в той час,
На горах в хоромах,
Святослав князь сон побачив
Тяжкий до невдачі
«Сю ніч, каже, з вечора
Мене одягали
На тисовім моїм ліжку
Чорним покривалом,
Кислим вином напували,
Змішаним з отрутою;
Із порожніх сагайдаків
Торків-іновірців
Посипали мені груди
Перлами великими,
А у теремі моєму,
Княжім-златоверхім,
Дошки міряли сирії
Для труни моєї;
В Берестові й на Подолі
З вечора й до ранку
Сірі ворони шугали,
В лісі київським збирались,
Щоб летіть на синє море
Рано на світанку».
І тоді бояри князю
Сказали такеє:
«Видно, князь, печаль та сумнів
Ум твій полонили –
Тож два соколи з престолу
Твого ізлетіли,
Щоб шукати Тмутаракані
Та з Дінця напитись.
Та ж кочовники шаблями
Крильця їм уняли,
Самих же їх в полон взяли,
В пута закували».
Потемніло небо там
На третій день бою;
І два озера солоних
На сонці не сяють,
На березі у багнюці,
Як на тій толоці,
Б’ються русичі та й тонуть,
Посічені шаблями
Хижих бусурманів.
Святослав там та Олег –
Молоді рубаки,
Були спіймані ордою.
Піною рожевою
Все озеро вкрилось...
На березі - на Каялі
Торжища шуміли:
То половці-іновірці
Русичів ділили.
Темні хмари світ зорі
Над Руссю закрили –
То розбіглись по землі
Ординці-погані,
Поскакали в усі боки,
Мов барсові зграї.
На Русі затихлий осуд,
Бахвальство пропало;
Неволя накинулась
На ту волю, мов вовки у полі.
Та й пішов по землі подив –
На Торяні, на озерах,
Заспівали торські дівки;
Веселилися, співали,
Руським золотом бряжчали –
Розмальоване святкує плем’я.
В Шарукані весело
Ідола свого втішають –
Тож ординці-переможці
Весілля бажають.
От тоді-то і сказав
Святослав великий
Слово своє повчальне,
Змішане з сльозою:
«Ви, сини мої єдині –
Ігор, Всеволоде!
Почали шукати ви славу –
У степу дзвонить мечами,
Та, видно, ще рано.
Перемоги , перемоги
Та все без почесті;
І безпутно кров ворожу
Половецьку лляли.
На жаль, ваші серця хоробрії
У кольчуги залізні закуті.
Що ж з моєю сивиною,
Брати, ви вчинили?
Вже не видно Ярослава –
Брата мого рідного –
Його влади, його сили.
Багатого, хороброго
Князя Ярослава.
І чернігівців не видно –
З річечки Неруси,
Що баграми та ціпами,
Рогатинами, торчаками,
Дерев’яними довбнями;
Без щитів
З одними тільки
Захалявними ножами
Ворогів полки долали.
Дзвонячи про тую славу,
Вони так казали:
«Якщо самі ми б’ємось,
То слава ця наша,
А ту славу, що була,
Ми розділим між собою
Без всякого бою».
Друзі, чи не диво б то було,
Якби хтось мене схотів
Враз омолодити?
Якщо сокіл вже в літах,
То тоді він усіх птах
Високо ганяє –
Він не дасть свого гнізда
На кривду й розори,
А те зло, що учинили,
Княжичі, ви вдома –
То велике зло і непоправиме;
Зло те ваше горілиць
Час наш повернуло.
Тож розлючені кричать
Вдома під шаблями,
Половецькими, кривими,
Кричать до нестями.
Та поранений той князь,
Що з Переяслава –
Володимир – Глібів син, –
Тому князю хороброму
Скорбота та слава!».
А ти, суздальський наш князь,
Всеволод великий!
Чи не здумаєш, князь, ти
Здалеку летіти,
Щоб престол той золотий
Батьків захистити?
Ти ж бо вмієш Волгу всю
Розплескати веслами;
А Дон-річку половецьку
Вилити шоломами.
Як би ти тут прибував,
То твоя дружина
Хана та орду його
Вщент би розгромила;
А родичів ханських та жінок
Усіх полонила.
Ти ж бо можеш по степу
Шершнями жалкими
Недругів жигати,
А ті шершні – сини Гліба,
Рязанські хлоп’ята.
А ви, князі хоробрії –
Рюриче й Давиде!
Тож на річці на Каялі
Кров текла у воду;
Тож там русичі по крові
Плавали в шоломах
Гостроверхих, бойових,
Вкритих позолотою.
На лугу біля Каяли
Ревуть, мичать,
Мов ті тури,
Стогнуть ратники хоробрі
Січені шаблями,
Проклинають свою долю
Та ту битву
На чужому полі.
Нумо ж встаньте ви, князі,
В золоті стремена!
Та помстіться ви за ту
Кривду сьогоденну,
Що розповзлась по Русі –
По землі нещасній;
За ті рани, що дістав
Ігор у поході,
За русичів, що лягли
У битві, в негоді.
Ярославе Осьмомисле!
Галицький ти князю!
На престолі золотому
Кріпко сів ти, Ярославе.
Походами гомінкими
Підкорив ти
Зелені Карпати;
Перекрив шляхи та стежки
У ті королівства;
І ніхто тепер не плава
По річці Дунаю;
Обійшов пороги, коси,
А там через сплави
Ти направив свої струги
В гирло – в Дунайські заплави.
Запустіли землі вкруги –
Тож ти ханів та султанів
Відганяєш від кордонів;
Від свого престолу –
Батьківського, золотого,
Прикриваючи здалека
Київські ворота.
Так стрічай же, галичанин,
Нехристя зі степу –
Стрівай хана Кончака,
Що охочий до земель,
До дідівських наших,
Та помстися за ті рани
Князя Ігоря, що бився
З ордою поганих.
Ну, а ви, князі зухвалі,
Мстиславе й Романе!
Думки смілі спрямовують
Ум ваш до діяння;
Упевнено кидаєтесь
До всякого бою,
Мов соколи, що шугають,
Бажаючи подолати
Птахів у двобою.
Головне, що є у вас, —
Парубки залізні,
Ходять вони по землі
Та ж двигтить під ними;
У шоломах у латинських
Та в руських доспіхах.
Литва, торки та ятвяги,
Половецькі хани
Списи свої поскидали,
Під їх ковані мечі
Голови схилили.
Князю Ігорю!
Невже коротші дні стали,
А листячко сухе з дерев
Дощі позбивали?
Понад Рос’ю та Сулою
Міста зруйновані
Хижою ордою -
Тож похід твій безтолковий
У тім є виною.
Ти до озера тепер
Кличеш, та благаєш,
Та на битву інших князів
З ханом зазиваєш.
Ингвар, Всеволод, хоробрі
Олега онуки!
Одягайтесь у доспіхи,
Беріть мечі в руки!
А Мстиславича брати –
Хоробрі всі троє.
Не з сухого сагайдака
Важкі шестопери,
Ви, знуздавши жеребців,
Часто воювали
Та до своїх земель
Чужі клапті
Землі добавляли.
Одягайтеся ж, брати,
В золоті шоломи,
Щити ж беріть довгочовні,
Дротики з горіха,
І степи ворожі, дальні
Засипте стрілами.
За ту землю, рани князя –
Тож всім буде втіха.
Не тече, бач, вже Сула
До Переяслава,
Не біжить її вода,
Хоч зима не стала.
І до грізних полочан
Біжить Двина мутно,
То прийшли часи лихі -
Навкруги ж все смутно.
Один тільки Ізяслав,
Що в Полоцьку княжив,
Видзвонював по шоломах
Литовських мечами,
Та під зойки іновірців
Діду своєму Всеславу
Добавляв він славу,
А сам в траві скривавленій
Раптом опинився.
Під човнистими щитами,
Порубаний литовськими
Гострими мечами.
І промовив він таке,
Стікаючи кров’ю:
«Всю дружину твою, князь,
Птахи поклювали,
А їх кров з кольчуг залізних
Звірі позлізали».
З ним же тоді не було
Ні Всеслава, ані Брячеслава.
Так в одинці і помер
Ізяслав хоробрий,
І вигасаюча душа
Тихо одлетіла
Із уст його молодих –
Покинула тіло.
Поущухли голоси,
Радощі пропали.
А в Полоцьку передзвони –
Бо князя ж не стало.
Всі онуки Ярослава,
А з ними й Всеслава!
Вам пора! Здійміть знамена!
Та мечі свої дістаньте –
Ті, що вже сховали.
Ви ж давно перебісились
Через славу дідів ваших.
Тепер змови та розмови,
Зради та крамоли
Відчинили шлях зі сходу
Ворожим навалам.
Від Всеслава-забіяки
Й сварливого князя
Прийшли кривда та неволя
На Русь з половецького поля.
На Торяні, біля вежі,
Що зветься Солоною,
Жеребців табун украв
Той хоробрий князь Всеслав.
Заодно він прихопив
Ще й дівицю кочову,
Що сподобалась йому.
Та було з ним ще й таке:
Як з дружиною сам князь
Поскакав у Київ,
Болотами та стежками
Обійшов столицю
Та й добрався ж він таки
До княжих хоромів.
Сів на батьків золотий престол
І в Києві княжив.
З ними ж серед ночі
Кинувся Всеслав –
З Білгорода київського
Він коней погнав;
В сизому тумані
Гомін розлягався,
Як той князь з дружиною
У степи подався.
Доскакав до Новгорода,
Пришпоривши коней,
Відчинив ворота в місті –
Отак славу він розбив
Князю Ярославу;
Вовком кинувся убік,
Добіг до Немиги
І на січу він устиг…
Головами, мов снопами,
Стелють на Немизі,
Та ціпами кованими
Хвацько їх молотять,
На току життя скирдують –
Від живого тіла душу
Вміло відсівають.
Засіяні не половою
Береги Немиги –
То кісточки синів руських
Розкидані долі,
Там, де билися полки
По князівській волі.
Всеслав – князь судив, рядив,
Вироки виносив
Та князям разом з людьми,
Продавав міста та села.
Після того ж сам тікав,
Бо осідланий той кінь
На його завжди чекав.
Із Києва він скакав
До Тмутаракані –
До його високих мур,
До Корсуня великого
Стрибав вовком сірим.
Та й стелилась ковила,
Мов той килим сивий.
Том-то в Полоцьку,
Коли задзвонили дзвони,
Чув заутреню Всеслав
У Києві знову.
А душа ж була розумна
В його сильнім тілі.
Тіло ж його знівечене в битвах
Страждало й боліло.
Зваживши все те,
Боян віщу приспівку промовив:
«Ні хитрому, ні вдалому,
Ні тричі щасливому
Суда божого не минути –
І так тому, видно, й бути».
Плакати та зітхати,
Руській землі споминати:
Про спокійне життя
Часів відлетілих,
Про князів своїх великих.
Володимира старого
Прикували болячки
На київських горах –
На престолі золотім –
У його ж хоромах.
Покотились по Русі
Свари, суперечки.
Сперечаються князі –
Рюрик князь з Давидом.
Порізно корогви їх
На сонечку сяють,
А гострії списи їхні
На вітру співають.
Пізнім вечором в Путивлі
Ярославни глас лунає;
Сиротливою зозулею
Кличе вона та гукає:
«Полечу зозулею по туманові
Рукав більчаного хутра
Умочу в Каялу ріку,
Обітру рукавом
Князя рани я
На тім тілі його згрубілому».
У Путивлі Ярославна ридає,
На городській стіні примовляє:
«О ти ж вітре, вітрило!
Дмеш в обличчя, Владико, навіщо?
На дружину князя милого
Підганяєш ханські стріли навіщо?
Мало тобі було горя
Під хмарами носитися,
З кораблями в синім морі
Гратися й крутитись?
Так навіщо ти, вітрило,
Мою радість порозвіяв
У далекому степу –
По чужому ковилу?»
На кріпосній стіні
Плаче Ярославна,
Плаче — примовляє:
«О, Дніпре – ріка, ти, Омутичу,
Ти наскрізь попробив
Гори кам’яні
У ту землю чужу
До тих половців;
Колихав ти на собі
Святославові човни,
Аж до вежі Кобяка
Хана половецького.
Тож сюди приколиши
Мого милого,
Щоб не слала я сліз на те озеро».
На стіні в Путивлі плаче
Ярославна, примовляє:
«Світле, світленьке,
Сонечко ясненьке!
Сліпуче для всіх ти
Та тепле-тепленьке!
Так навіщо ж ти тоді
Спрямувало промінь свій
На милого воїнів?
Спека луки розігнула
У безводнім полі
Та пусті їх сагайдаки
Ремінцями засохлими
Тугенько стягнула?»
На півночі в степу
Озеро дрімає, а над ним
Туман смердючий
Вітерець ганяє –
То сам Бог у темряві
Ігорю путь каже,
З половецьких тих земель
До престолу золотого
На Русь направляє.
Вечірня зіронька погасла,
Князь Ігор спить,
А може й ні…
У мріях степ
Він бачить у пітьмі
З Дінця Великого
Аж до Малого.
Коней в ночі
Висвистує Овлур,
Дає він князю зрозуміти,
Що прийшла йому пора
З полону тікати.
Тупочуть коні,
Трави зашуміли,
Намети половецькії мовчать.
До річки до Каяли
Ігор-князь побіг
Та в очерет, мов горностай,
Стрибнув швиденько;
Враз на темну воду впав
Селезнем біленьким.
Князь Каялу переплив,
На коня метнувся
Та по степу сірим вовком
До Дінця подався;
Він летів через туман,
Мов той сокіл, розганяв,
Лебедів та гусей –
За отроком тим Овлуром
Степом гнав алюром.
Коли соколом летів
Ігор над полями,
То Овлур по травах мчав,
На себе росу збивав;
Поряд з князем він стрибав,
Мов вовчисько сіре.
Та й загнали коней своїх
У скачці шаленій.
І сказав Дінець Великий –
Син Тихого Дону:
«Князю Ігорю!
На Русь ти біжиш з полону.
Слави мало ти дістав
У степу чужому.
Ненависті до Кончака
Маєш ти до лиха,
А для Руської землі
І те вже утіха».
Та звернувся князь до річки:
«О, Дінець Великий!
Мало ж честі і тобі –
Втікача ховати
Та на своїх синіх хвилях
Князя колихати,
На своїх дібряних схилах
Траву розстилати,
Теплими туманами
Щільно укривати,
Віттям дерев, мов наметом,
Вночі прикривати;
Полохливими качками
На воді стеріг ти,
Соколами на вітрах,
Чайками на хвилях.
Не течеш ти, як та Стугна,
Що біжить поволі й тихо
Нікому не діє лиха.
Вона ж різвою буває,
Де в Дніпро впадає.
Там вона човни ковтає.
Хвилями перевертає
Та досвідчених гребців
До вирв затягає.
Ростислава-князя молодого
Поглинула Стугна.
Під березою в тіні
На дніпровській кручі
Плаче мати Ростислава –
Ллє сльози горючі.
Вклонилися квіти
По князю у тузі,
Та біла берізонька
Схилилась на лузі.
Але чуєш! То сороки
У лісі стрекочуть,
То хан Гзак та хан Кончак
По слідах тих втікачів
По траві тупочуть.
Коли втікачі повзли,
Вздовж Дінця блукали,
То ворони не шуміли,
Сороки мовчали,
А птахи веселим співом
Ранок сповіщали.
Гзак сказав Кончаку-хану:
«Сокіл цей до степу лине,
До гнізда мандрує свого,
То підстрелимо його ми
Із лука тугого».
Хан Кончак промовив Гзаку:
«Якщо сокіл тихо лине,
Лісом проповзає –
Підманути його треба
Красною дівицею,
Щоб гукала на узліссі,
Звала соколицею».
Заперечив Гзак Кончаку:
«Якщо сокола шукати –
Манути дівицею,
То не буде отих птахів
У нашім полоні,
А житимуть вони разом
В половецькім полі».
Боян-горбань-пісняр
Старого Святослава
Осуджував лихі часи
Княжіння Ярослава
Олеговичів роду,
Тому й сказав такі слова:
«Тяжко тим, хто голови
На плечах не має,
А ще гірше тому тілу,
Якщо її не хватає».
Руській землі теж погано
Без Ігоря-князя,
Без дружини, що в Торяні
Розійшлась по вежах;
А в Русі вдови голосять,
Жінки стогнуть, плачуть;
Тим же часом Ігор-блукач
У Київ в’їзджає,
А на небі ясне сонце
Його привітає.
Біля Києва дівчата
Співають, гукають,
Та дзвінкі їх голоси
Весело лунають.
По Беричеву откосу
Князь у місто в’їжджає –
До ікони Пирогощої,
Богородиці святої,
Коня направляє.
А кияни навкруги
Радісно шуткують,
Та над Ігорем усі
Весело жартують.
Пісню руським князям старим
Ми вже проспівали,
А тим новим-молодим
Треба ще співати…
Слава! Слава! Ігорю
З сином Володимиром!
Слава Всеволоду-князю!
Сильному й хороброму!
Хай живуть князі, дружина,
Їх полки хоробрі,
Що скакали по степах,
Билися за християн
З лютою ордою.
Слава! Слава тим князям!
Дружині їх слава!
Амінь.
м. Ізюм, 07.2003 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий