Слово о полку Ігоревім - Авторизований оповідальний переклад

У цім році 1190-тім, що настав, почнемо ми,браття, старі розповіді про важкі пригоди в поході Ігоря, Ігоря Святославича.

Почнемо ж цю пісню, браття, за оповідями нашого часу, а не за вигадками Бояна. Тому що Боян-співець, якщо бажав комусь пісню складати, то розтікався кистями рук по гуслях, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами.

Згадуючи скоромовно перші часи усобиць, випускав 10 соколів на гурт лебединий, а ті вже, наздогнавши їх, насамперед пісень співали старому Ярославові, хороброму Мстиславові, що зарізав Редедю перед полками касозькими, хрещенику Ярослава-Романові. Боян же, браття, не 10 соколів на лебединий гурт пускав – то він свої сухорляві пальці на хуткі струни накладав, а вони вже самі князям славу промовляли.

Почнемо ж, браття, повість цю від старого Володимира до сучасного Ігоря, який заполонив свій розум хворою ношею, нагострив своє серце мужністю, набрався духу бойового та й повів полки свої на землю Половецьку, що простяглася за Руською землею.

У поході Ігор поглянув на сонце яснеє й побачив небо в темряві, а своїх воїнів у скорботі.

І сказав Ігор їм: «О дружино моя й браття! Краще ж бути нам у бою порубаними, ніж у полон потрапити; так сядьмо ж, браття, на швидких коней своїх та хочь Дінець побачимо той синій. Захворів у князя розум тим бажанням до походу на Дінець Великий, де сумнівна вдача їх усіх чекала – наперекір ознаки грізної було в князя те бажання. «Бажаю, каже, спис свій поламати край Половецької землі, або покласти голову свою в битві, русичі, або напитися з Дінця води шоломом».

О Бояне, минулих часів соловейко!

Якби ти про ці співав походи, то стрибав би по гілках похилих у лісі та під хмарами б шугав орлом на волі; вимовляючи під дзвони гусел, розповів би ти про дні сучасні; мандрував би по степах, яругах, балках та в Торянь по стежці прокрався б. А може, й так ти проспівав би пісню Ігорю-скитальцю: «То не буря соколів занесла через поля широкії та гонить зграї галок до Дінця Великого». А то й так би заспівав Боян-балясник бродячий: «За Сулою-рікою іржуть коні, дзвенить слава в Києві, гудуть труби в Новгород-Сіверському, лопочуть стяги на вітру в Путивлі».

Ігор жде свого милого брата Всеволода – князя Курського. Сильний та хоробрий, курський князь сказав Ігорю: «Ти один брате мій – ясний Ігорю, удвох ми скибки з короваю Святославичів.

Так сідлай же, брате мій, ти коней своїх швидких, а мої під Курськом уже давно стоять до походу готові, щоб скакати в степи безкраї. Воїни мої – куряни під бойовими сурмами повиті та під шоломами колихані, а молоко пили в дитинстві з кінця списа. Усі дороги степові, яруги, балки та діброви знайомі їм, бо побували там не раз у походах. У моїх курян знаряддя бойове готове: шаблі нагострені, луки натягнуті, а сагайдаки стрілами гострими заповнені. А як у поле вийдуть, то вовками скачуть, шукаючи собі здобич, а князеві славу».

У золоте стремено Ігор-князь вступає та в чисте поле коня направляє; темрява йому там сонце закриває; день накрила нічка, розбудила птахів, голосіння звірів пішло по байраках. Сивий сич віщує на сухій гілляці: не ходіть до Волги, хоробрі вояки, не скачіть у землі Помор’я, Посулля, не займайте ідола в Тмутаракані.

До Великого Дінця побігли половці по степу навпростець. Риплять вози опівночі, як лебеді на своїм весіллі. Ігор воїнів своїх веде до річки, до Дінця веде, хоробрий. На біду розсілися птахи на деревах, вовки виють по яругах – теж біду віщують, на човнистії щити гавкають лисиці.

О земле Руськая! За довгою горою на заході зникла!

Потихеньку ніч марніє, світанок уранці запалила зірка, а туман прикрив імлою, щебет солов’їний вгамувався, та галки гомоніти почали в дібровах.

Русичі щитами довгими велике поле перегородили, шукаючи здобич, а князю славу.

З лісу вийшли в п’ятницю русичі до бою та й погнали полки бусурманські, після чого розбіглися навкруги, мов ті стріли з луків; половецьких дівчат у полі ловили; з ними ж золото та оксамити, а килими до сідел в’язали; та своїми кожухами, свитинами, єпанчами переходи замощували на болотах та грязях. Стяг червоний, таку ж чілку та хоругву білу зі стременами із срібла для хороброго для князя Святославича усе те добули.

Спить у полі Ігоря дружина – занесла їх доля далеко-далеко; хоробрі, як барси із гнізда Олега; та породжені були, видно, на поругу тим соколам, тим кречетам та воронам чорним.

Сірим вовком хан Гзак скаче; услід за ним Кончак траву топче – до Великого Дінця орду
направляють.

Другий день уже до світанку зорі кривавії ранок сповіщають.

Від чотирьох озер солоних чорнії хмари виповзають та прикрити ті озера імлою бажають, а в хмарах тих палахкотять блискавиці синіми стрічками – бути зливі ще й з грозою, а з Великого Дінця бути дощу із стрілами. Поламатися там списам, шаблям затупитися об шоломи половецькії біля Дінця Великого на ріці Каялі.

О земле Руськая! Давно ти вже за довгою горою!

Тут над лугом вітер віє, від озера стрілами кидає на хоробрі полки Ігореві. Земля тримтить, і каламутно річечки побігли. А на полі голоси та поклики лунають і стяги тріпочуть; від озера та од Дінця орда суне половецька. З усіх боків обступили хоробрих русичів полки. Поле на річковому коліні вражі діти перегородили, а русичі хоробрії в тім полі закрилися довгими щитамичовнами.

Вороткий Всеволоде-туре! Стоїш ти на тім полі та хвацько стрілами кидаєш, та по шоломах гримаєш мечами калатушними. Де твій кінь поскаче та шолом твій золотий посвітить – там уже лежать голови половців – ординців. Гартованими шаблями посічені шоломи клятих степняків – тобою, туре Всеволоде хоробрий, що засудив похід той Ігорів передчасний; тепер забув про смерть ти з братом, забув свою дружину Глібовну – красуню, що завжди тобі була в пригоді, – порадницю й друга.

Були січі на Торяні в минулі роки Ярослава та Олегові походи – Святославича Олега, який стрілами поля засіяв та крамолу виковував гострими мечами. Як вступа, бувало, він у дзвінке золоте стремено у Тмутаракані, стременовий той дзвін чув старенький Ярослав Великий; Володимир чернігівський – то син Всеволода, озираючись, як завжди, зачинявся в місті.

Визнання Бориса – князя – Вячеславича Бориса, привело його до суду й на Канині міленькій, на лугу біля ріки, впав з коня Борис убитий – помстився за кривду хороброго молодого княжича Олега. На Канині було вбито отця Святополка, і повіз син свого батька проміж двох угорських іноходців до Софійського собору, що в стольному Києві.

У ті часи за Олега - Гориславича Олега усобиці роздирали, а онуки Даждьбогові з життям розлучалися. Від княжих змов люди фортецями захищалися, а по руській землі хлібороби – сівачі зрідка попадалися та ворони часто зграями збиралися, трупи роздираючи, а ночами галки галділи, кричали, на смітник збираючись полетіти вранці.

То було в пройдешні війни, у колишніх походах, а такої баталії ніхто ще не чув і не бачив досі: з удосвіта до вечора, з вечора до ранку летять стріли колючії, брящать шаблі по шоломах, тріщать списи калатушні – серед землі Половецької у невідомім полі. Під копитами земля була кістками засіяна та воїнів кров’ю алою полита і не на Руській землі.

Шумить, дзвенить у темряві задовго до зірок вранішніх – то Ігор свої полки завертає, що побігли з поля бою: жаль йому свого брата Всеволода – князя курського.

Билися день, і другий билися, та на третій день біля полудня впали Ігореві стяги. Там товаришів розлучили на сирому березі Каяли: недостало там вина кривавого, там бал хоробрії русичі завершили, а втікачі потонули в озері – загибли за землю Руськую.

На полі бою трава витовчена, ратища від списів, сагайдаки з луками по землі розкидані.

Для русичів настав час зовсім невеселий: у степу погибель ніч для них приховала; арканами в табуни заганяли степняки Даждьбога онуків, оточила їх рікою на землі Торяні; хвилями солоними напоїла біля Дінця на озері синьому.

Життя бентежне промайнуло в часи усобиць княжих; тоді, упершись на межі, казав брат до свого брата: «Це моє і те моє, а там і подавно».

Починали тоді князі балакати про малеє, ніби про великеє, і таємно між собою учиняли змови. А тим часом вороги з усіх боків набігали, землю Руську переможно з краю в край топтали.

Залетів далеко сокіл на озеро, щоб птахів різних бити, але Ігорів похід уже не воскресити. Жаль та помста закричали про похід невдалий – полетіли по Русі; тож людей, а не снопи в м’яльну ліжницю кидали.

Жінки руськії заплакали та запричитали: «Наших дорогих чоловіків не згадати нам тепер ні в мріях, ні в згадках, а срібла, золота тепер зовсім не носити».

Потім застогнав по братах Київ; розлилася по Русі туга про біду Чернігова, рясно потекла печаль серед земель руських. Але князі змови виношували один на одного та крамоли гріли. Кочівники ж переможно на Русь набігали, по полотнині збираючи із кожного двору.

Святославичі – Всеволод та Ігор, ви вдвох багато неправди збудили. Розізлившись, усипляв цю неправду батько їх – грізний та великий Святослав київський; погрозами своїми він заспокоював, бувало.

З калатушними мечами та великим військом якось він пішов у Половецьку землю; витоптав ногами балки та могили, скаламутив ріки та озера, висушив струмки й болота; чужовірця Кобяка біля озера в полон узяв; ніби вихор із сідла вихопив зненацька – на очах у степняків, що репетували; і томився хан Кобяк у Києві у Святослава в гридниці холодній.

Затим німці та волохи, затим греки та морави співають славу Святославу, але гудять князя Ігоря, який утопив свою чвань аж на дні Каяли-ріки, що наситила молодця руського.

Через те й пересів князь Ігор із сідла свого золотого в шкіряне сідло ординця простого.

Парубків та юнаків у половецькі міста до полону розібрали – на цьому веселощі стихли.

У Києві, на горбах, тяжкий сон побачив Святослав: «У цю ніч з вечора, каже, одягали мене на моєму ліжку тисовому чорним покривалом, черпали для мене кисле вино, з отрутою змішане, сипали на мої груди великі перлини з порожніх сагайдаків торків – чужовірців; міряли для мене сирі дошки в моїм теремі златоверхім. З вечора і всю ніч граяли ворони сірі біля Берестова та на Подолі, збиралися в лісі київському й летіли до синього моря».

Тоді сказали бояри князю: «Видно, княже, туга твій ум полонила. Це ж бо з твого золотого батьківського престолу злетіли два соколи, щоб пошукати далеке місто Тмутаракань або з Дінця шоломами води напитися. Замість того кочівники шаблями підрізали крильця соколині, а їх самих пов’язали в залізні окови».

Потемніло небо в третій день над лугом у Торяні; там два озера змарніло, де толока в багнюці цілий день кипіла. Молодих рубак піймали, Святослава та Олега. Там озеро піною вщерть укрилося та на дно все опустилося. Після того на річці Каялі хани торжище велике вчинили.

Темні хмари світанок накрили – по Руській землі розбіглися кочівники, мов тих барсів зграя. Зникла осуда чванства, накинулася неволя на волю; та й пішло по землі здивування – це ж на березі синього озера, подзвонюючи руським золотом, заспівали торськії дівчата-красуні; співає плем’я прикрашене, утішають свого ідола в Шарукані – і вся орда вже тепер жадає веселощів.

Тоді промовив Святослав Великий слово золоте, що на сльозах замішане: «О мої ви сини Ігорю й Всеволоде! Раненько почали ви землю Половецьку мечами обдзвонювати та собі славу шукати. Без поваги перемагали, непутяще кров кочовників проливали.

Овва, серця ваші хоробрі у жорсткі кольчуги закуті та відвагою горять. Що ж ви сотворили з моєю срібною сивиною? Уже не бачу я власті сильного, багатого та войовничого мого брата Ярослава з чернігівцями, що з ріки Неруси, - тож вони баграми, молотилами, торчаками та різною деревиною; без щитів, з одними захалявними клинцями ворожі полки перемагали.

Дзвонячи в усі дзвони про свою майбутню славу, вони таке промовляли: «Самі з ворогами билися – тож і славу заберемо майбутню, а минулу славу проміж собою розділимо якось».

А чи не дивно, друзі, вам мене, старого, та відмолодити? Коли сокіл уже стиглим буває, то високо птахів заганяє, а гнізда свого не дасть скривдити нікому. Але ж, князьки, ваша шкода тепер непоправна; горілиць оця шкода час наш обернула. То розізлені кричать під шаблями половецькими, та поранений Володимир переяславський – туга та печаль сину Глібовому!».

Всеволоде Великий, княже суздальський! А чи не гадаєш ти здалека прилетіти, щоб батьківський золотий престол захистити? Ти, бач, можеш Волгу веслами розхлюпати, а Дон шоломами вичерпати. Як би ти тут був, то рать твоя перемогла б хана, а дружину його полонила. Ти, бач, можеш у степу сухому, мов шершнями жалкими, кусати меткими синами Глібовими.

А ви, хоробрі Рюріче з Давидом! На Каялі на річці в золотих шоломах плаває у своїй крові хоробра дружина; мов ті зубри там ревуть, шаблями каленими в січі скаженій порубані. Так от встаньте ж ви, владики, у золоті свої стремена за скривджений наш час – за землю Руськую, за рани Ігореві, хороброго Святославича!

Осьмомисле Ярославе, князю галицький! Сидиш ти міцно на златокованім престолі. Своїми гомінкими походами підкорив ти гори Карпати та зачинив дорогу в королівства західні; зупинив плавбу по Дунаю; обминувши пороги, через сплави навернув свої струги до його гірла. Твої спустошення по землі плинуть; прикриваєш ворота до Києва, відганяючи султанів від золотого престолу батьківського за межами володінь своїх. Убий же, владико, нехристя Кончака, ласого до земель Руських. Помстись за рани Ігореві, буяна Святославича!

А ви, зухвалі Романе та Мстиславе! Сміливі думки направляють ваш розум до руху. Сміливо кидаєтеся ви на почесний подвиг, наче соколи, що на вітрах ширяють, бажаючи птахів подужати в двобою. Але ж головне у вас є — залізні парубки під латинськими шоломами. Двигтить земля під ними в різних місцях. Хани, литва, ятвяги, половці та торки склали свої списи та голови нахилили під їх мечі калатушні.

Невже, княже Ігорю, дні коротше стали, та з дерев листя сухе позлітало? У степу твоя поразка в битві з іновірцями відгукнулася – по Росі та по Сулі міста стоять зруйновані. До озера синього зовеш ти тепер других князів та на поле бою закликаєш.

Олеговичі, хоробрі князі Інгварю та Всеволоде! Лаштуйте до бою знаряддя свої! А Мстис лавичі, усі троє, не з дірявого сагайдака ви шестопери, що на загнузданих жеребцях володіння собі здобули. Де шоломи ваші золоті щити, сулиці горіхові? Засипте ж поля ворогів стрілами своїми гострими – за землю Руськую, за рани Ігореві, хороброго Святославича!

Уже не тече річка Сула струменем своїм сріблястим до Переяслава; а Двина каламутно тече до тих грізних полочан. Тільки один Ізяслав Василькович – князь полоцький під зойки поганців подзвонив своїми гострими мечами по шоломах литовських, добавивши слави Всеславові – дідові своєму, а сам під довгими щитами – човнами на закривавлену траву скинутий литовськими мечами. І, стікаючи кров’ю, сказав він: «Твою дружину, князь, птахи крилаті поклювали, а звірі кров їх полизали». Не було тоді з ним братів його, Всеслава та Брячеслава. Так насамоті й відлетіла згасаюча душа з вуст молодого Ізяслава. Затихли голоси, пропала радість – у всі дзвони дзвонять передзвони в місті Полоцьку по Ізяславу – князю.

Онуки Ярослава та Всеслава! Пора! Підіймайте свої знамена! Дістаньте мечі свої, у піхви заховані! То ж ви вже перебісилися через дідівську славу. Через сварливого та задирикуватого князя Всеслава зі степу прийшла неволя. У Торяні, коло Солоної вежі, украв Всеслав жеребців та дівицю, що йому подобалася. Він же на конях крадькома, путями обхідними, поскакав до міста Києва і з дружиною домчав до золотого престолу київського та й зник у сивому тумані. Встромивши шпори в бік коневі, відкрив ворота Новгороду по дорозі – і тим розбив він славу Ярославу.

А звідти вовком поскакав і на ріку Немигу встиг. На Немизі голови снопами стелють, молотять їх ціпами калатушними, життя на тоці скирдують, віють душу від тіла. Закривавлені береги Немиги не половою були засіяні – засіяні були кістками синів руських. А князь Всеслав людям вироки виносив, князям міста продавав, а потім вовком геть від них тікав. Із Києва добігав до мур Тмутараканя, до великого міста Корсуня вовком шлях пробігав. Тому, коли в Полоцьку рано заутреню в дзвони дзвонили, то він у Києві такий же дзвін чув. Хоча й розумна душа була в його міцному тілі, але часто те тіло від каліцтва страждало.

Тому Боян-оповідач, про все поміркувавши, приспівку таку промовив: «Ні хитрому, ні досвідченому, ні тричі талановитому суда божого не обминути».

Плакати та зітхати Руській землі, згадуючи минулі часи та князів інших. Того самого старого Володимира прив’язали тепер хвороби до горбів київських. Почалися тепер свари: Рюриковичі та Давидовичі сперечаються. Нарізно хорогви їх, вилискуючи, лопочуть на вітру, а списи
висвистують.

Там у присмерках голос Ярославни чуть, зозулею – сиріткою вона гукає:

«Полечу, каже, зозулею по туманові, омочу веверовий рукав у ріці Каялі, обітру князю кривавії рани на жорсткому його тілі».

У Путивлі, на стіні фортеці, Ярославна плаче, примовляючи: «Ой, вітре-вітрило! Навіщо, владико, дмеш в обличчя? Навіщо кидаєш ханські стріли на своїх крильцях непокірних на вояків мого милого?

Мало тобі горя було під хмарами носитися, колихаючи кораблі на синьому морі? Навіщо ж ти, владико, розвіяв по ковилу мою радість?».

Там на фортечній стіні в Путивлі Ярославна плаче, примовляючи:

«Ой Дніпре-Омутичу! Ти пробив наскрізь гори кам’янії в землю Половецькую. Колихав ти на собі Святославові байдаки у поході його на Кобяка. Приколиши ж, владико, до мене мого милого, щоб не слала я сліз марно на те далеке синє озеро».

У Путивлі на стіні фортечній плаче Ярославна, примовляючи: «Сонце ясненьке, світоч ти наш! Для всіх ти ярке та тепле. Навіщо ж ти, владико, справило свій гарячій промінь на вояків милого? У степу безводнім їм луки посушило та сухими ремінцями сагайдаки стягнуло».

Дрімає озеро на півночі – це Ігорю сам бог дорогу вказує із Половецької землі у землю Руськую – до золотого батьківського столу. Зоря вечірня погасла. Князь Ігор спить, а, може, й ні. У думках своїх він бачить степ від Великого до Малого Дінця. Серед ночі за рікою Овлур коней висвистує – дає знати Ігорю, що настала пора з полону тікати. Стука земля, шумлять трави, але нерухомі стоять намети половецькії. Тоді побіг Ігор горностаєм і білим качуром на воду кинувся. На другому боці Каяли скочив на швидкого коня і поскакав верхи сірим вовком, у заплаву Дінця направляючись; соколом полетів уздовж туманів, гусей та лебедів полохаючи, алюром за хлопцем Овлуром погнав. Як Ігор соколом летів, Овлур у той же час вовком гнав, студену росу на себе струшуючи; вони ж бо вже загнали швидких коней своїх.

І тут Дінець промовив слово:

«Княже Ігорю! Небагато ж у тебе слави, але до Кончака у тебе досхочу ненависті, а це вже Руській землі утіха».

Але Ігор відповів Донцеві: «О Донче! Небагато ж і тобі честі припало – колихати на своїх хвилях утікача з полону, простеляючи траву зелену на берегах своїх, що в нетрях потонули, вкриваючи князя теплими туманами під зеленими наметами дерев у лісі, попереджаючи качками на воді, чайками на хвилях та соколами на вітрах».

Ти не так, Дінець, течеш, як річка Стугна. Маючи слабеньку течію, у гірлі своєму стає пруткою та човни втопляє з сильними чоловіками. Поглинула річка Стугна князя Ростислава – юнака.

На березі Дніпра в тіні берези горює по своєму синові мати Ростислава.

Поникли квіти в печалі, а береза в тузі до землі віти схилила.

Отож чуєш! Сороки заскрекотіли – то їдуть по сліду Ігоря хан Гзак та хан Кончак. А в той же час, коли втікачі повзли до берега Дінця, ворони не галділи, сороки не скрекотіли, та лиш одні дятли стукотом своїм до ріки шлях утікачам указували, а різні птахи своїми піснями світанок сповіщали.

І сказав Гзак Кончакові: «А, бач, сокіл до свого гнізда летить – так підстрелимо ж ми його своїми стрілами загостреними».

Хан Кончак сказав до Гзака: «Якщо сокіл до гнізда летить, то шукати його треба красною дівицею».

Суперечить Гзак Кончакові: «Якщо будемо його виманювати красною дівицею, то не буде в нас ні того соколика, ні тієї дівиці красної. І почнуть тоді ці птахи жити в Половецькім полі».

Горбань-Боян, що піснярем був у Святослава старого, бажаючи засудити часи Ярослава із Олеговичей, сказав: «Тяжко тим, у кого немає голови на плечах, а ще тяжче самому тілу безголовому, а Руській землі без Ігоря».

Променіє сонце на небесах – у Руській землі Ігор-князь. Дівчата співають та перегукуються, линуть їх дзвінкі голоси біля Києва. Ігор їде по Беричевому узвозу до святої ікони Богородиці Пирогощої. А кияни всі навкруг радісні, жартівливі та веселі.

Старим князям цю пісню проспівали, про молодих потрібно ще співати.

Слава Ігорю Святославичу, сину його Володимиру, дужому та хороброму князю Всеволоду!

Нехай живуть князі та їх дружина, що билися за християн супроти полків чужовірців! Слава князю та дружині!

Кінець.

м.Ізюм, 05.05.2000 р.