Слово о полку Ігоревім - 6

В.М. Маркін

Авторизований поетичний вільний ритмічний переклад, зроблений на основі відродженого першотексту XII століття

 

 

Від автора

Уперше про «Слово о полку Ігоревім» я почув від Миколи Вікентійовича Сібільова – директора ізюмського краєзнавчого музею. Було це давно, ще в 1935 році. Тоді 10 річним школярем мені та хлопцям більш дорослим прийшлося розкопувати один із скіфських курганів північніше м. Ізюм у степу. Керував археологічними розкопками Микола Вікентійович, а ми допомагали дорослим у розкопках.

Познайомився я з Миколою Вікентійовичем під час рибальства з друзями на лісовому озері. Наловивши чимало красноперів та окунів, ми заходилися чистити рибу для юшки. Чистили кременевими пластівками, яких було вдосталь на піщаному горбі, біля якого, огинаючи його, сріблясто виблискувало озеро з білим та жовтим лататтям по берегах. Наша робота з приготування риби завершувалася, коли до нас підійшов старенький чоловік з лопатою та великим рюкзаком за плечима. Декілька хвилин він придивлявся, як ми хвацько пораємося з кременевими пластівками, а потім розсміявся. З’ясувалося, що він «побачив» у нас людей кам’яного віку. Ми, як потім з’ясувалося, чистили рибу кременевими ножами тих людей, що жили на піщаному горбі 20–30 тис. років тому. Потім він розповів нам, що лісове підковоподібне озеро – це стародавнє русло Дінця, а на його берегах жили люди кам’яного віку. Розв’язавши свій рюкзак, він показав нам такі самі кременеві ножі, а також наконечники стріл та списів мисливців доісторичних часів.

Залишаючи нашу «доісторичну стоянку» біля озера, він запросив бажаючих зайти до музею й записатися до гуртка шукачів давнини. У тому ж році я став відвідувати гурток, яким керував Микола Вікентійович Сібільов. У гуртку існував своєрідний «устав» усний: приносити до музею все, що ми вважаємо старовинним або давнім.

В кінці літа, коли спека почала спадати, Микола Вікентійович запросив гуртківців на розкопки скіфського кургану, про що я вже писав раніше.

Їх, курганів, у ковильному степу було три, а стояли вони поряд, утворюючи трикутник; на одному з них стояла кам’яна «баба», що до поясу вгрузла у верхівку кургану. Під час обіду Микола Вікентійович розповів нам, що в цих місцях проходила військова стежка із Київської Русі на південь до Половецької землі, що цією стежкою в кінці XII століття пройшли полки князя Ігоря та його брата Всеволода. Полки Ігоря йшли з Новгород-Сіверського, а Всеволода — з Курська, і про цей похід невідомий автор написав поему «Слово о полку Ігоревім» .

Улітку 1941 року Микола Вікентійович вирішив разом з гуртківцями виїхати в м. Слов’янськ до Торських озер, де за його версією відбулася битва полків кн. Ігоря та Всеволода з половецькою ордою в травні 1185 року.

Але експедиція не відбулася, тому що почалася Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 р.р. Експонати Ізюмського музею М.В.Сібільов частково закопав у рові старої Ізюмської фортеці, а частково вивіз до Уралу – у м. Уфа.

Улітку 1943 р. я вже був солдатом в діючій армії на Північному Кавказі , а в 1950 році демобілізувався.

На географічному факультеті Харківського педінституту, куди я вступив після служби в армії, зацікавився топонімікою та гідронімікою Слобідської України. Ці дві науки з географічним та історичним нахилом, привели мене на «князівську стежку», тобто, на шлях, яким ходили в походи князі Київської Русі, а сам автор «Слова о полку Ігоревім» був вірогідним учасником цього походу на Торянь (р-н. м. Слов’янську). У географічних назвах на «князівській стежці» зустрічалися незрозумілості – «темноти», як в самому тексті поеми. Відгадати та прочитати ці назви можна було, знаючи літери кирилиці та староруську мову. Повільно розгадуючи назви географічних об’єктів, я побачив, що вони прояснюють затемнений текст «Слова», а саме оповідання стає зрозумілим та логічним. За 300 років переписування «Слова» любителями світського читання (а його переписували 6-7 разів за моїми підрахунками) у текст поеми було занесено сотні помилок. Кожний переписувач або мав свій почерк, або слабку письменність, або вони не впізнавали літер кирилиці, тому що їх написання змінювалося в століттях.

Під час порівняльного фотоаналізу спотворених літер мені вдалося утворити 25 «ключів», за допомогою яких прискорювалося прочитання всього тексту «Слова о полку Ігоревім».

Але під час нового прочитання староруського тексту з’явилися нові «темні слова» - це вже були забуті староруські слова, які не вживалися в наш час.

При новопрочитанні староруських слів допоміг словник В.І. Даля.

Із усього вище сказаного можна зробити висновок, що географія врятувала «Слово о полку Ігоревім» від 200 річного консервування, як в свій час, за легендою, «гуси врятували Рим».