Нове прочитання древнього слова
Нещодавно на Донеччині, в одному із видавництв шахтарської столиці побачила світ унікальна книга дослідника-сподвижника зі Слобожанщини, колишнього випускника Харківського педінституту, мешканця міста Ізюм, що на березі Сіверського Дінця, Владлена Маркіна, який усе своє свідоме життя віддав дослідженню і розшифровці легендарно-таємничого твору «Слово о полку Ігоревім», що полишив по собі нащадкам вісімсот років тому невідомий автор.
Про значимість і вагомість титанічної роботи скромного краєзнавця з України у царині «Словознавства» свідчить бодай той факт, що на його наукові розвідки посилався у спеціалізованій багатотомній енциклопедії про «Слово о полку Ігоревім» сам академік Дмитро Лихачов.
Ідеться про непересічну науково-літературну працю, якій, наразі сьогодні, важко знайти аналоги не лише в українськім «Словознавстві», а й на світовій дослідницькій ниві. Книга, що має незвичну «арифметичну» назву — «75 із 688», із перших сторінок глибоко занурює нас у первозданність, здавалось би, усім відомого ще зі шкільної, студентської лави, але, як з’ясовується, загадково-утаємниченого «Слова...». Це смілива, аргументована спроба Владлена Маркіна показати творіння невідомого автора таким, яким воно було, певне, в оригіналі, без помилок, що допускалися у його подальших переписуваннях-копіюваннях.
Слід нагадати, що розшифрувати темні місця «Слова...» неодноразово намагалися й раніше. За цю нелегку справу бралися офіційно визнані світила від науки. Скажімо, той же академік Дмитро Лихачов, найавторитетніший радянський фахівець із давньоруської літератури. Та навіть йому поталанило розгадати лише три словесні таємниці поеми-загадки, чим, до речі, маститий учений дуже пишався.
А ось наполегливому краєзнавцю із провінційного слобожанського Ізюма, певне, вдалося прочитати і донести нащадкам первинний зміст твору. Владлен Маркін зумів розкодувати аж 688 (звідки й назва його посмертної книги) так званих темних плям у «Слові...» Цій справді титанічній роботі автор-фанат (у кращому розумінні цього слова) присвятив майже половину свого життя! Але він так і не дочекався справедливого, заслуженого поцінування своїх багаторічних «праведних трудів». Не достукавшись до пихатих академіків і професорів, які щільно обступили «Слово...», як своє корито-кормушку, натомлений працею, знесилений у пошуках, без належного визнання, у 2004 році В. Маркін тихо відійшов у вічність. Перед смертю він попрохав дружину кинути у вогонь усі свої рукописи — єдине надбання багаторічної напруженої праці. Та, певне, десь у глибині душі до самого останку вірив, що його робота врешті знайде справжніх поціновувачів, крізь усі часові і просторові перепони дійде до вдячного читача. Тому й залишив у своєму щоденнику оптимістичні рядки: «Моя титанічна праця щодо відновлення першотексту геніальної поеми XII століття не пропаде даремно — вона буде потрібна і стане вагомим внеском у відродження і розвиток української національної культури».
Рідні В. Маркіна згадують, що, коли вітчизняні вчені мужі виявили підкреслену байдужість до його творчого доробку, то спеціалісти-фахівці з-за кордону, зокрема з Канади, неодноразово пропонували досліднику «Слова...» свої послуги у подальшій долі його рукопису. Але автор відмовляв, прагнучи видати книгу саме в рідній Україні. Адже він був справжнім патріотом свого краю, мав давнє козацьке коріння. Про це свідчить і запис у тому ж щоденнику його дослідження свого родового древа, з чого випливає, що він далекий, але прямий нащадок козацького роду: пращур (прапрапрадід) до зруйнування Катериною II Запорозької Січі у 1775 році був сотником козачого Слобідського Острозького полку. На щастя, рукописи збереглися — рідні не виконали сумного, можливо, фатального для «Словознавства» заповіту В.Маркіна, залишеного ним у мить найбільшого розпачу і зневіри. У 2010 році така довгоочікувана автором книга, на жаль, уже по його смерті, нарешті побачила світ. У ній не лише текст, очищений від «темряви», але й науково аргументовані пояснення, ключ — чому і яким чином ці темні плями з’явилися. Вміщено авторизований переклад «Слова...» на українську та російську мови — як прозовий, так і віршований. Багато речей тут стають на свої місця, руйнується теза деяких вчених, що не варто взагалі займатися розшифровкою темних місць твору — досить «насолоджуватися руїнами Парфенона чи Колізею». Ставши ближчим, зрозумілішим, «Слово...», науково-професійно «реставроване» В. Маркіним, аж ніяк не втрачає своєї первинної краси і сили, а навпаки — набуває нових фарб, образів, суттєвих географічних, історичних, топонімічних уточнень. Як стверджують спеціалісти, яким уже поталанило ознайомитися з книгою Владлена Маркіна «75 із 688», що на жаль, видрукувана мізерним тиражем (лише 100 примірників), її автор, розшифровуючи темні місця поеми виходив із того, що вона була писана з використанням південноруського діалекту. Саме ці українізми на рівні з помилками під час подальшого переписування твору, на думку дослідника, й потрапили у так звані темноти — незрозумілі місця «Слова…».
Як вважає вітчизняний історик Віктор Урбан, раніше поему відтворювали лише на основі російської мови, тому й виникали різні ляпуси, нісенітниця, коли, скажімо, «муры» (кам’яні стіни) Тмутаракані перетворювалися у «курей», а в академіка Лихачова — навіть у «петухів» Тмутаракані. І це — лише один приклад поверхового, м’яко кажучи, прочитання вченими мужами хрестоматійного твору давньоруської літератури.
У своїй роботі В. Маркін виявив близько 100 слів, які крізь століття органічно влилися в сучасну українську мову. Використовуючи дані топоніміки, автор книги віднайшов чимало географічних назв-об’єктів, що згадуються у древніх літописах, але на сучасній мапі України уже не існують.
Неймовірно, але факт: застосовуючи поліграфічний метод розшифровки поеми, В. Маркін простежив трактування кожної літери з XII до XVI століття!..
Не диво й те, що книга Владлена Маркіна готувалася до друку і побачила світ у містах, що розташовані на берегах древньої річки Тор (нині Казенний Торець), — Слов’янську, Дружківці, Краматорську. Адже саме у цій історичній місцевості, на півночі сучасної Донеччини, відбуваються основні подїі поеми.
Існує версія, що місце перебування в неволі князя Ігоря знаходилося у межиріччі Казеного і Кривого Торців (сучасні назви річок), поблизу давньоруського, а пізніше й козацького поселення Дружківка, яке заснував легендарний запорозький козак Дружко.
Наостанку, певне, слід сказати, що унікальне видання, яке ще неодмінно знайде належну оцінку не лише в наукових, літературних колах, а й серед широкого читацького загалу, вийшло з друку за матеріальної і моральної підтримки інженера-пенсіонера із Дружківки Віктора Мамонтова, засновника і голови Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого, підприємця Євгена Шаповалова, члена Національної спілки журналістів України, редактора газети «Наша Дружківка» Євгена Фіалки, доцента Слов’янського університету, голови Донецької обласної організації Національної Спілки краєзнавців Валерія Романька та завідуючей народним музеєм історії Дружківського машзаводу Світлани Кривоносової. Саме за їх активної участі в ряді міст Донеччини була проведена презентація цього рідкісного видання.
«Упевнено можна констатувати, що здійснено велику, конче потрібну справу: результат багаторічної праці дослідника із сусіднього слобідського Ізюма, попри всі об’єктивні труднощі і штучні перепони, нарешті втілився у виданні окремої книги. Без сумніву, це ґрунтовне дослідження посяде гідне, одне із перших місць у вітчизняному, світовому «Словознавстві». Тож справді рукописи не горять і не губляться»! — сказав на одному із таких заходів член Національної спілки письменників України В. Романько. І з цим резюме відомого науковця-письменника важко не погодитися.
Звичайно ж, у книжці В. Маркіна знайдеться вдосталь опонентів, адже автор торкнувся того, збурив те, що для багатьох, ще зі шкільних років є сталим, канонічним, недоторканим, як «Плач Ярославни». Але, певне, слід зважити на аргументовані, логічні висновки дослідника зі Слобожанщини, думку експертів, вчених із цього питання.
Тим паче, що у цій, другій книжці «Таємниця битви на Каялі», доповненої аналітичною працею «Битви на Каялі» В. Маркін, користуючись своїм науково-дослідницьким методом, «по полицях» разклав раніш спірні та незрозумілі обставини маршруту полків князів Ігоря та Всеволода у Торянь, визначив місце та хід битви русичів з половцями.
Впевненно можна стверджувати, що все остаточно прояснилося та стало на свої місця. Певен, «Слово...» В. Маркіна має право не лише на своє існування, а й уважне прочитання, масове читацьке ознайомлення з ним.
Тож пропонуємо вашій увазі нове прочитання знакового для вітчизняної літератури та історії давньоруського твору, що залишив по собі невтомний дослідник, наш земляк, патріот України Владлен Миколайович Маркін.
Юрій ДОЦЕНКО,
член Національної спілки письменників України,
власний кореспондент газети «Україна козацька»
Комментариев нет:
Отправить комментарий